Микола Сумцов

 

Микола Сумцов був багатогранно обдарованою людиною. Він відомий не тільки як фольклорист та етнограф, але і як непересічний літературознавець, історик культури, мистецтвознавець, музеєзнавець, педагог, бібліограф, громадський та освітній діяч. Однак у знаменитому словнику Брокгауза–Ефрона, подаючи статтю про себе, він зупинився на одному визначенні: «фольклорист».

 

 

Микола Сумцов народився 6 (18) квітня 1854 року в Петербурзі, але майже все своє життя провів у Харкові, куди батьки переїхали, коли хлопцеві було два роки. Слобожанське коріння роду Сумцових міцне і давнє. Сумці – один зі старовинних козацьких родів з дуже прозорим географічним прізвищем: вони дійсно жили на Сумщині, на території Охтирського полку (прізвище Сумець і зараз зустрічається на Харківщині). Предки Миколи Федоровича були більшою частиною військовими – і чи не звідси у їх нащадка, цілковито штатської людини, було виняткове почуття честі й гідності?

 

Родина Сумцових оселилась у знаменитому, але не надто престижному районі – на тихій немощеній Малій Гончарівці. Російськомовність «дворянського» Харкова не завадила хлопцеві «из благородных» перейнятися українськістю Харкова «міщанського». На Малій, Середній та Великій Гончарівці – чималенькій колишній гончарній слободі – у середині ХІХ ст. було багато порядних кам’яниць (переважно двоповерхових) або солідних дерев’яних будинків, де мешкав чиновний люд. Наприклад, на Середньо-Гончарівській у 1879–1881 роках жив «товарищ прокурора» (тобто заступник прокурора) Харківської судової палати Олександр Кузмінський, родич Льва Толстого, один із прототипів образу Олексія Карєніна. Ще не пішли в небуття і класичні мазанки – ті самі, повз які частенько проходив Квітка (він жив певний час разом із матір’ю зовсім поруч – навпроти Дмитрівської церкви). Цікаве зізнання вже дорослого Миколи Федоровича: «Я не слышал в гимназии ни одного малорусского слова, но где-то на стороне я ознакомился с Квиткой, Котляревским, с малороссийскими народными песнями, множество их усвоил на память, и все это вдали от сельской жизни, не выезжая из Харькова даже летом. Эти симпатии и эти знания оказались для меня драгоценным кладом и оказали впоследствии глубокое влияние на выработку и направление моих научных интересов».

 

Микола Сумцов зміг виховати з себе українця і залишитися на міцному фундаменті загальнолюдських цінностей, що тоді, в умовах агресивної русифікації, вдавалося далеко не всім «свідомим». Навряд чи він відчував себе політичним діячем, але деякі його громадянські вчинки не могли не ставати політичними акціями. Зокрема, 1904 року на ХІІІ археологічному з’їзді у Катеринославі він озвався з трибуни до присутніх українською мовою, що було нечуваним зухвальством на подібних зібраннях. А 28 вересня 1907 р., реалізуючі своє право науковця і людини говорити про українську літературу мовою оригіналу, Сумцов розпочав читання лекцій з україністики у Харківському університеті мовою більшості населення регіону, хоча не міг не знати, що за подібні спроби двох його колег – професорів Новоросійського та Київського університетів – тільки-но було суворо покарано.

 

 

За політичними переконаннями Сумцов входив до партії кадетів, однак не переймався ані партійним кар’єризмом, ані міжпартійними чварами. Власне, вчений не хотів займатися політикою, але відчував, що коли ти нею не займаєшся, вона займається тобою. Поліція у 1880-х завела на нього «дело» і дошукувалася конспіративних зв’язків, встановивши таємний нагляд. Його перша докторська дисертація (про письменника XVII ст. Лазаря Барановича) була заборонена через те, що неначебто автор у ній лаяв великоросів. Хоча насправді ніхто більше не зробив для російської культури у місті, ніж українець Сумцов. Саме завдяки йому, гласному міської думи, ми маємо сьогодні у Харкові пам’ятники Пушкіну та Гоголю і вулиці, названі іменами великих російських письменників. Саме він був душею святкувань ювілеїв Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Жуковського й ініціатором увічнення їхньої пам’яті (ще 1899 р. Дума прийняла рішення про встановлення пам’ятників цим класикам, та на двох останніх забракло коштів).

 

Ще зовсім молодою людиною Сумцов звернувся зі сторінок газети «Харьков» до широкої публіки із заохоченням її до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів, розробив для цього спеціальну програму, яку потім удосконалив і перевидав. Об’їздивши пів-Європи, Микола Федорович як людина і вчений аж ніяк не страждав вузьким світоглядом і провінційними поглядами, володів десятьма мовами, але все ж таки серце його належало Харківщині.

 

Сумцов був людиною дії, людиною вчинку. Тому жодна значна культурна акція харківської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. не проходила без його участі, а у багатьох випадках він був ініціатором і «душею» корисних справ. Він був одним із засновників і членом правління Харківської громадської бібліотеки, висвітлював на сторінках преси її діяльність, читав публічні лекції, щоб зібрати кошти для спорудження будинку для неї, дарував книжки і навіть не цурався такої нудної роботи як записування книг, що надходили до цієї громадської установи.

 

Недарма харків’яни висували його кандидатуру на посаду міського голови, та він відмовився на користь свого колеги – професора Технологічного інституту Олександра Погорєлка, що дійсно виявився чудовим мером і зробив чимало добрих справ для міста. Сумцов згадував, що був дуже хворою дитиною. «Ныне такого хилого ребенка отдали бы в колонию, при достатке, повезли бы на лиманы, в горы, за границу. Меня нанятый одноконный извозчик, «ванька», старичок, отвозил летом в подгородный бор на Основу».